Новини
Дмитро Агеєв – бас Національної опери України, заслужений артист України, лауреат міжнародних вокальних конкурсів та викладач вокального мистецтва. За свою 25-річну творчу кар’єру артист заспівав на сценах Іспанії, США, Німеччини, Франції, Швейцарії, Італії та безлічі інших країн. Репертуар співака включає більше 25 ораторіальних творів, а також концертні програми, романси, народні пісні.
— Дмитре, яким був Ваш шлях до оперної сцени?
— У моїй родині ніколи не співали, батьки були далекими від високого мистецтва. Тато просто полюбляв грати на акордеоні, іноді співав, але мама в мене стовідсотковий технар, якій ведмідь на вухо наступив. (сміється)
Все почалося з другого класу. Радянський Союз. Загальноосвітня школа. У моді тоді були самодіяльні колективи. Дітей долучали до мистецтва, розвивали їхні таланти. І у моїй школі був хор.
Під час репетицій вчителька почула, що мені можна дати співати сольно. Але, як і будь-який хлопчисько, я спочатку не хотів відвідувати хор, це геть не цікавило мене, як і музика загалом. Утім, за декілька років я все ж дійшов рішення навчатися у музичній школі. Мене запитали, на чому я б хотів грати. «Давайте не фортепіано» -, кажу. А такий інструмент тоді коштував 700 рублів. Це чотири мамині зарплати… І вона мені його купляє! Згодом мене перевели ще й на духові інструменти, із чим мені дуже пощастило, адже це сприяло гарній роботі над диханням та опорою, що мені потім стало у пригоді у професійному вокалі.
Після школи я поїхав до Донецька, де вступив до музично-педагогічного інституту ім. Прокоф'єва. Але мені там стало затісно. І я вирішив перевестися до Києва.
Так я опинився у національній музичній академії України, у професора Віктора Миколайовича Куріна. У 96-му, після навчання вирішив спробувати себе на прослуховуванні до Національної опери України. Мене відібрали до стажистської групи, у якій я пробув протягом року. І тут раптом мене вводять до прем’єрного спектаклю «Дон Жуан» Моцарта, адже поки готувалася прем’єра я добре себе показав. Тому майже одразу я став солістом. Завдяки надзвичайно «ігровій», характерній партії Лепорелло, вона дала мені великий акторський потенціал.
— Як співаки розвивають у собі актора?
— По-перше, у консерваторії є обов’язковий предмет акторської майстерності, де вчать танців та сценічної мови, ставлять дикцію. І, насправді, усе це в сукупності відкриває у тобі актора. Але найважливіше у цьому питанні – потрібно позбавитися комплексів та страху сцени.
По-друге, важливо мати підтримку з боку педагога. Я сам зараз теж викладаю і розумію: якщо тебе у ніжному вісімнадцятирічному році заганяють у рамки та розповідають, ніби ти – бездарність, а з твоїм голосом можна лише кричати «Чебуреки!» на ринку, – на жаль, в нас таке приниження особистості досі існує, – нічого з цього не вийде. Я дотримуюся думки, що учень апріорі не може бути бездарністю, якщо його вже хоча б прийняли до консерваторії. У ньому щось є, просто педагог це має вміти розкрити.
— Які якості та принади, окрім голосу, Ви шукаєте у майбутніх оперних співаках?
— Мені потрібна особистість. Харизма. Музикальність. Звичайно ж зовнішність. Це насправді дуже важлива якість для актора, адже це одна із запорук успіху артиста. А взагалі співак ще «виспівується». Він може прийти з маленьким діапазоном та розвити його. Тому у студентові я маю побачити комплекс із задатків. І, звичайно ж, його бажання та розуміння, навіщо йому все це.
Також має бути присутнім постійне самовдосконалення. І здорова психіка, звісно. Не кожен студент, який володіє голосом, здатний вийти на сцену. Ми можемо з ним пропрацювати два роки, а на сцені він починає хвилюватися, і все – голос тремтить. Тому важливо адекватно оцінювати себе та свої можливості. А таке здорове сприйняття має закладатися у людину, перш за все, у сім’ї. Артист працює на сцені усім тілом. Це як спорт. Тому здорова психіка дозволяє артистові не заблоковувати усю свою майстерність та стовідсотково виносити її на сцену.
— Як Ви працюєте із глядачем? Як утримати його увагу? Адже найчастіше опера – статичне мистецтво.
— Ніколи не можна ставити між тобою та глядацьким залом бар’єр. Наскільки важливо гарно заспівати – настільки ж вміти подати виступ по-акторські, завдяки харизмі. З іншого боку, ніколи не можна перегравати, бо якщо починаєш влаштовувати клоунаду, аби лише привернути увагу до себе, глядач розуміє, що людина насправді некомпетентна у цьому плані.
Вокальна частина виступу має бути бездоганною, але, насправді, на цьому розуміється лише відсотків 10 глядачів у залі. Інші ж хочуть бачити артиста. Також важливо уміти працювати з партнером. Бо часто, на жаль, артисти не помічають на сцені нікого, окрім себе.
А взагалі, як виконавець, я більше люблю концертні виконання, ніж вистави. Адже можна підібрати той репертуар, який подобається публіці – коли ти точно знаєш, що ці «бісовки» завжди йдуть «на ура».
— Чи є щось, чого сцена не пробачить?
— Глядач насправді пробачить багато чого, якщо він любить виконавця. Наш глядач добрий та дуже лояльний. Але, мабуть, з боку колег, все ж пробачити не можна непрофесіоналізм, коли через тебе страждають всі. Адже у виставі все взаємопов’язано. Наступного разу з тобою просто не захочуть співпрацювати. Це немов сидіти на бочці з порохом. Нікого не хвилює, що в тебе на душі, коли ти на сцені.
— Які вистави у репертуарі нашого театру Вам до душі?
— «Севільський цирульник» звичайно, моя партія там – Бартоло. Люблю також роль Греміна в «Євгенії Онєгіні», це взагалі моя перша роль у театрі. Монтероне у «Ріголетто», Ризничий у «Тосці», Сімоне «Джанні Скіккі», список можна продовжувати…
— Ваш ювілей у театрі Ви відзначите виставою «Любовний напій». Чому Ви обрали саме партію Дулькамари для святкування та за що Ви любите цей спектакль?
— Я обожнюю яскраві, барвисті, святкові опери. Ця вистава – дуже позитивна, кумедна. Я страшенно люблю грати й танцювати. Адже бувають статичні опери: вийшов, заспівав, пішов. А тут напрочуд багато дії. Моя роль – лікар-пройдисвіт Дулькамара, він дурить людей, видаючи звичайне вино за чудодійний любовний напій. Глядачеві теж такі вистави до вподоби.
Я зайнятий у багатьох спектаклях нашого репертуару, але є особливі, коли ти розумієш, що ось це має бути на твоєму ювілеї. Вона коротка, там ніхто не помирає. (сміється) Вона святкова, легковажна: я навіть виїжджаю на сцену на велосипеді. Тому я вдячний керівництву за те, що мені дозволили обрати саме «Любовний напій».
Тож запрошую вас, любі глядачі, до театру 27 жовтня!
Інтерв'ю брала Катерина Маньківська
